Челендж "Героїчні сторінки моєї родини"

Чарута Богдан: 

 Мій прадідусь 

Піскун Ілля Аврамович 

з 1941 по 1945, був розвідником.

Нагороджений медаллю "За відвагу".

У 1950 році його відправила партія на західну Україну, піднімати колгоспи і там його всю сім'ю вбили.

У 1952 році похований і посмертно присвоєно звання 

Героя Радянського Союзу. 

Хоменко Петро Калинович -

прадідусь Стрельбицького Єгора:

 Служив і воював на підводному Тихоокеанському флоті 

1941-1945рр. 

Нагороджений орденами та медалями. 

Помер 1957року від наслідків бомбардування під час війни.

 

Хоменко (Корчик) Тетяна Олександрівна  - 

прабабуся Стрельбицького Єгора:

Лейтенант адміністративної служби, командний склад, перекладач. 1941-1942рр.

Стрельбицька Наталія Володимирівна - 

мама нашого Єгора: 

У моєї бабусі війна забрала двох чоловіків. Перший загинув на фронті, вона залишилася з маленькою дитиною на руках (народження під час війни). Другий (дідусь), не прокинувся після операції. Перебування в льодових видах не пройшли безслідно. Тепер на руках у неї залишилося вже троє діток.

Стрельбицький Андрій Миколаович - 

тато нашого Єгора:
А ось Егорки прадід (мій дідусь по мамі):

Петренко Олександр Лаврентійович(1926-1985).
На початку війни на його очах в рідній хаті були розстріляні 
з автоматів батько, матір та молодша сестра(((. Залишився живим, бо його не побачили за дверима. Приняла осиротілого до себе батькова сестра, а в 44-му пішов на фронт, отримав поранення.

Ось його родина(((.

Цьоменко Іван Свиридович - 

прадідусь Шкворця Богдана.

    

Шкворець Людмила Дмитрівна - 

мама нашого Богдана:

Ось що ми знайшли про Богданових прадідів на розсекреченому сайті, де є відомості про всіх військових ВВв.

Бондаренко Богдана: 

Мій прадід 

Бондаренко Степан Дмитрович 

був учасником Другої світової війни.

Свій бойовий шлях він розпочав в липні 1941 року з міста Кіровоград. Був зачислений в кіноту. З боями відступав до Москви, де був поранений. Закінчив курси офіцерів і був зарахований до розвідки. Приймав участь у визволенні України, звільнені Варшави. Закінчив війну капітаном Червоної Армії в Берліні. Неодноразово був нагороджений бойовими нагородами, в тому числі, польською медаллю "За хоробрість!"

Я дуже пишаюсь своїм прадідусем.

Гончаренко Єлізавєта: 

Мій прапрадід 

Круглов Дмитро Олександрович 

служив в армії у морському флоті. Всю війну від початку він служив на військових кораблях в морській піхоті.  Отримав контузію, 

а його рідний брат 

Круглов Павло Олександрович 

під час війни отримав поранення.  Після закінчення війни Круглов Дмитро Олександрович дослужував в армії, бо не було кому нести службу. Всього разом з війною його служба тривала 9 років з 1940-1949 рр.

 

Гончаренко Людмила Юріївна -

мама нашої Єлізавєти: 

Ми дуже пишаємося своїми прадідами та прабабусями за їхні героїчні вчинки. Вдячна за те, що даєте можливість розповісти про тих, кого неможливо забути!

Гарнага Дмитро Трохимович

Каданова Оксана Анатоліївна - 

мама нашого Владика: 

Наш дідусь, для Владислава прапрадідусь, 

народився в Кам'янці 1904 році. Пройшов всю Велику Вітчизняну війну з перших днів до самого Берліну. Нажаль, не збереглися фото у формі, але пам'ятаю, що було багато медалів та орденів. А ще пам'ятаю, що в дідуся залишилися осколки на голові. Дуже доброю та працьовитою був він людиною...

Вінічук Олена Дмитрівна - 

мама нашої Софійки:

Всі мої діди були ветеранами Другої світової. Тато мого тата Осадчий Петро Кирилович пройшов всю війну. Мав багато нагород. Війна зруйнувала його перший шлюб - дружина не дочекалася. Вже в другому шлюбі народився мій тато. Так склалося життя, що я майже не спілкувалася з батьками мого тата, тому мало знаю про діда. Але це не заважає мені пишатися ним. Мамин тато 

Лляний Герасим Данилович 

був мобілізований в 1943 році і повернувся по закінченню війни. Нажаль, і цього діда я майже не знала, бо він помер задовго до мого народження. Бабуся майже ніколи не говорила про війну. Частіше розповідала про голод 33-го. Тепер я розумію, що навіть війна в порівнянні з голодом - ніщо. 

Третій мій дід - тато вітчима 

Клімук Арсентій. 

Теж був на тій війні. Повернувся інвалідом (втратив ногу), але прожив найдовше. Він теж не говорив про війну. Може не хотів нас, дітей, тривожити? Коли я була школяркою-піонеркою-комсомолкою, я 9 Травня сприймала як свято. Тепер я розумію все трошки інакше і тому для мене цей день день глибокого суму. Ті короткі розповіді діда Петра розвіяли піонерсько-комсомольський захват. Насправді, то була страшна війна з тисячами безглуздих жертв. Чесно зізнаюсь, я ніколи не чула розмов ветеранів про подвиги і геройства. 

Я чула їхні спогади про побратимів, про смерть, про жах. Навіть ті ветерани, які приходили до нас в школу, (а то були справжні ветерани) говорили про жах. Найбільше мені запам'яталась розповідь про сивого хлопчика років 9-10. 

І  розповідь цю я чула не від діда. Діди внукам такого не розповідали. З любові напевне...